Ансамбль української музики «Дніпро» відзначив свій ювілей записом «Дніпрової Саги» на слова Шевченка
«… Ансамбль «Дніпро» є одним з найвідоміших професійних колективів України, який здобув високе визнання серед найвибагливіших професіоналів культурно-мистецького простору, а також численних шанувальників музичного мистецтва. Сценічна культура, високий професіоналізм виконавців, представлення найрізноманітнішого традиційно-народного та класичного інструментарію, інноваційність у виконавських стилях, довершена інтерпретація українського мелосу, музичних творів вітчизняних класиків та представників модерного композиторського письма, створення неповторних художніх образів, змістовність та драматургічна наповненість виконуваних програм, інші вирішальні риси ансамблю «Дніпро» стверджують його безперечну значимість серед музичних колективів України».
Так відгукувався про ювілярів світлої пам’яті художній керівник Національного заслуженого академічного українського народного хору України імені Григорія Верьовки академік Анатолій Авдієвський. Ось уже 25 років колектив на високому професійному рівні популяризує українську народну музику, презентуючи оригінальні програми, виступаючи на фестивалях в Україні та за кордоном і організовуючи власний. Київ-етно-мюзік-фест «Віртуози фолку» за три роки існування став помітним явищем у музичному житті не лише столиці. І ювілей колектив зустрів у роботі – записом вокально-оркестрової партити-думи Володимира Павліковського «Дніпрова Сага» на вірші Тараса Шевченка, здійсненим за підтримки Українського культурного фонду.
Про секрети творчого довголіття та потенціал української народної музики як культурного коду нації ми розговорилися із художнім керівником колективу, народним артистом України Любомиром Матейком.
- Пане Любомире, ваш колектив народився у 1995-му. Середина 90-х, досить непрості часи, особливо для творчих колективів. Важко було зважитися на таку «авантюру»?
- Ну, з одного боку, якби я знав, що мене чекає, я б, може, дуже і дуже подумав, чи варто братися за таку справу. Але, з іншого боку, ми всі були молоді, сповнені ентузіазму і бажання творити і лишити по собі якийсь слід у житті. Та й зараз, по великому рахунку, вчинив би так само. Бо музика уже – це частина мого життя. І я, стільки часу і зусиль віддавши українській народній музиці, можу з певністю казати, що це – скарб. Її треба берегти і розвивати на професійному рівні. Це такий же код нації, як мова, як традиції.
- Коли вперше з’явилося таке відчуття?
- Ще під час навчання. Я тоді виступав у складі Буковинського ансамблю пісні і танцю Чернівецької філармонії і десь наприкінці 1980-х ми приїхали на фестиваль «Мерцишор» у Кишеневі. І я відчув, наскільки це потужна і сильна стихія – народна музика. Я тоді ще був класичним скрипалем, перебував більше у такому академічному середовищі, де були свої закони, а тут я побачив абсолютно інший пласт музики. І вона мене захопила. А ще захопило дуже серйозне ставлення до народної музики, яке я побачив на фестивалі. Уже тоді з’явилося бажання і самому спробувати поєднати ці дві речі – народну музику і професійний підхід до справи.
І я почав цікавитися цим напрямком. Це було досить нескладно, бо Буковина славилася народними музиками, як і моя рідна Коломийщина. Я почав звертати увагу на цікаві музичні звороти, притаманні кожному регіону. І це було для мене справжнім відкриттям.
А потім я познайомився із творчістю віртуоза-сопілкаря, народного артиста України Василя Попадюка та його ансамблю «Троїсті музики». Уже тоді вразила думка, що Василь Іванович практично один, на своєму ентузіазмі, професійно займався популяризацією народної музики. А за кілька років Василя Івановича не стало. І все зупинилося. І я зрозумів, що так не має бути, треба щось робити.
У вас – своєрідний творчий тандем: Любомир Матейко і Олена Кулик, скрипаль і солістка, художній керівник і директор ансамблю. Ви – з Коломиї, Оленка – з Житомирщини. Як ви знайшли одне одного?
Певно, це доля. І тут теж було своє благословення Василя Івановича Попадюка. Коли його не стало і «Троїсті музики» розпалися, хлопці захотіли продовжити ті традиції і створили колектив при благодійному фонді. Мене запросили, як молодого скрипаля, пограти з ними. І там я вперше почув, як співає Олена Кулик, її неповторний тембр голосу! Так ми і познайомилися.
А потім ми створили свій ансамбль при Київському духовому оркестрі Василя Охріменка, якому я щиро вдячний, що він нас тоді прийняв і дав можливість розвиватися. Назвали ми наш колектив спочатку «Синевір», як знамените озеро в Карпатах. В жовтні 1994 року в Будинку вчителя презентували нашу першу програму, взявши за основу твори Василя Попадюка.
А коли ви стали «Дніпром»?
У тому ж році. Якраз на свято Андрія Первозванного ми прийшли до голови Печерської районної Ради народних депутатів м. Києва Анатолія Коваленка із листом-проханням зареєструвати колектив, як муніципальний. Вже тоді ми вирішили орієнтуватися не лише на карпатські мелодії, а на народну музику всієї України. Оскільки уже була асоціація з музикою, як з водою, зі стихією, то що краще може символізувати всю Україну, як не Дніпро!
Потім ще був рік паперової тяганини, чотириразова зміна статуту і нарешті – 28 грудня 1995 року ми отримали офіційну реєстрацію. Так що в грудні ми відзначили свій перший чверть столітній ювілей.
Важко було починати?
Не те слово… Це були 90-ті роки, коли роботи взагалі ніякої не було, мусили щось вигадувати, шукати фестивалі, кудись їздити, брати на себе відповідальність. Пам’ятаю нашу першу репетиційну базу на Хрещатику 5. Навіть стільців не було для музикантів. Але було величезне бажання творити, тому на такі речі тоді ми не звертали уваги.
Виручали фестивалі – ми презентували українську музику на міжнародних фестивалях і конкурсах, зокрема в Румунії, Польщі, Франції, Німеччині, Швеції, Португалії, Нідерландах. Росію, в ті ще часи, об’їздили від Сочі до Тюмені та Владивостока, де було багато українців. Незабутні спогади про фестиваль 1999 року в Самарканді. А ще нас радо приймала українська діаспора в Мюнхені — давали концерти на фестивалях, в українських школі, церкві, Українському вільному університеті і, навіть, на вулиці. Ці поїздки нас загартували, здружили, вишколили і дисциплінували.
Які зараз можете назвати головні віхи у вашому творчому житті за ці 25 років?
Реєстрація, перші костюми, перші концерти, перші фестивалі. Далі аудіозапис першого альбому «Жива вода», який ми присвятили світлій пам’яті Василя Попадюка. Знаковим став 2000 рік, коли ми створили фольклорні метаморфози «Ті, що походять від Сонця». Це був сміливий експеримент, спроба переосмислити народну музику, подати її в іншому ключі. І це була надзвичайно цікава робота з, автором ідеї, лібрето Василем Вовкуном і композитором Володимиром Павліковським. Ми по сьогоднішній день вдячні їм за цей досвід.
До речі, вокально-оркестрова партита-дума «Дніпрова Сага» на поезію Тараса Шевченка, відео версію якої ми записали днями, – ще одна знакова творча співпраця Вовкун – Павліковський – ансамбль «Дніпро». Твір було презентовано в 2014 році, до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка.
Але ще довго тривала праця над втіленням та адаптацією твору до можливостей такого невеличкого музичного колективу, як наш. Це був надзвичайно цікавий і, в той же час, складний процес. Потрібно було врахувати багато складових: від ідеї твору, композиторського задуму — до відтворення в інструментальному складі нашого ансамблю. Ми опрацьовували буквально такт за тактом. Необхідно було втілити виписані композитором неймовірно цікаві музичні гармонії та звороти. В залежності від смислового змісту композицій багато експериментували з тембровими поєднаннями музичних інструментів — українських етно-духових, цимбал та бандури, великої кількості ударних інструментів та перкусії тощо.
Надзвичайно цікава, творча і відповідальна робота була над вокальними партіями. Солістці Олені Кулик голосом народного ліричного сопрано потрібно було створити, змалювати різнохарактерні, часом контрастні образи: епічно-героїчний у «Інтерлюдії» та «Постлюдії», ліричний «У нашім раю на землі», драматичний «За байраком байрак», містично-романтичний «Дума», грайливо-танцювальний «Тече вода з під явора».
Зрештою, нашою дружньою творчою командою ми створили твір, який, на наш погляд зазвучав. Ми раді, що тепер можемо презентувати його набагато ширшій аудиторії і щиро дякуємо Українському культурному фонду за підтримку творчих колективів в умовах карантину.
Ви згадали про карантин. Яким видався вам цей рік?
Непростим. На жаль, через карантин ми не змогли цього року провести наш Київ-етно-мюзік-фест «Віртуози фолку», який за три роки став уже місцем зустрічі професійних ансамблів та солістів, які працюють в стилі українського «етно» від автентики до модерну, від троїстої музики до фолк-року. Це жанрове розмаїття і є головною родзинкою нашого фестивалю. І ще — атмосфера, оця жива фольклорна стихія!
Ми підтримуємо тих, хто експериментує в народній музиці, але на першому місці стоїть майстерність у всіх її проявах. На фестивальній сцені виступали також Руслана, Ілларія, Ніна Матвієнко, Ірина Шинкарук, Георгій Матвіїв, Петро Сказків, Олесь Журавчак, Кирило Стеценко, Іван Ткаленко, «Бовсунівські бабусі», Троїсті музики з Верховини, гурти The Doox, ТаРута, Ars Nova, GG ГуляйГород, Folky Funky, Zgarda Кралиця, і багато-багато інших. І, звичайно, наш ансамбль «Дніпро»!
Ми обговорювали можливість провести фестиваль в цьому році у телеформаті, але зрозуміли, що жоден дистанційний формат не зможе повноцінно відтворити фестивальну атмосферу, адже він перетворився на творчу лабораторію, де народжуються нові ідеї і реалізуються нові проєкти. Тому вирішили перенести проведення фестивалю на наступний рік, але для учасників, гостей та шанувальників запропонували у соцмережах флешмоб #МоїВіртуозиФолку, до якого долучилась величезна аудиторія, що надзвичайно приємно.
Ви сказали, що фестиваль «Віртуози фолку» — це така собі творча лабораторія. Але й сам ансамбль «Дніпро» теж можна назвати творчою музичною лабораторією. Адже скільки цікавих талановитих музикантів пройшло через ваш колектив? Той же згаданий Олесь Журавчак теж грав у «Дніпрі».
Так, через наш колектив пройшло багато відомих музикантів. Хтось вчився у нас, хтось вчив нас. І я вдячний кожному, хто залишив свій слід в історії «Дніпра». Той же Андрій Бут, блискучий виконавець на народних ударних інструментах. Олесь Журавчак, багатогранна особистість, віртуоз-сопілкар, екс-заступник міністра культури, засновник і організатор фестивалю «Трипільське коло», керівник багатьох нових проектів, зокрема музичне фентезі-шоу «Володарі стихій». Так, Олесь, в студентські роки був солістом ансамблю «Дніпро», тепер арт-директор нашого фестивалю «Віртуози фолку» та режисер-постановник «Дніпрової Саги».
Взагалі, нам на сопілкарів щастить. Хочу згадати Володимира Короленка — одного з перших сопілкарів «Дніпра», який зараз працює в Закарпатській філармонії і керує ансамблем народної музики «Гудаки», сопілкаря Андрія Митрогана — тепер директора-розпорядника Львівської опери, відомих музикантів Романа Солука, Максима Попічука. Зараз у нас грає Максим Бережнюк, який також є солістом етно-гурту The Doox і водночас виступає в «Хореї Козацькій» з Тарасом Компаніченком. У нас працює заслужений артист України Тарас Яницький – бандурист, викладач КНУКіМ, а цього року захистив кандидатську дисертацію і отримав звання кандидата мистецтвознавства. І так можна розказати про кожного. Наш колектив – ансамбль солістів і кожен у ньому – яскрава творча особистість.
Чого чекаєте від наступного року?
Цікавих зустрічей і цікавої роботи. Хоча її і так вистачає, але хочеться, щоб ми нарешті вийшли із карантину і знову почали спілкуватися, почали цінувати моменти, які дарує життя. І самим творити ці моменти. А головне – щоб ми навчилися цінувати своє, цінувати українське, берегти і примножувати нашу культуру. Це справді – невичерпне джерело і для творчості, і для експерименту.
Наталка Позняк-Хоменко