…Свобода і Шевченко…
Щоб пізнати себе, ми шукаємо своє коріння. Комусь щастить його знайти, а в когось його немає. Немає й сліду про те, що було в минувшині. В голові тільки хаотичні родинні оповідки, які мозаїкою розсипані в сценах життя, як в кіно. Ось Мама сміється й оповідає, а там Бабуся готує смаколики на вечерю. В дворі під старою шовковицею Тато з Дідом говорять про різне. А я бігаю то на двір, а то в хату по цукерки, які мама з татом привезли з міста. За вечерею всі говорили, згадували: як було, а як зараз.
Зараз ми вільні, а тоді було інакше. «Свободу не дають, як цукерку, синку» — казав Дідо і показував на ікону зі старим дідом в шапці. Я не розумів тих слів і не знав, що в кутку, загорнутий у рушник, портрет Шевченка. То були 90-ті. Я нічого не розумів.
До 2014 я не знав про ціну свободи і життя…Пізніше, я так хотів вернутися в ту дідову хату і слухати, і пам’ятати всі ті слова, які він оповідав. Він був настільки близько в тій війні, в хаосі і знищенні, що руйнували вщент людські життя, але не долі. Хтось ті нитки старанно продовжував плести, одна до одної вкладаючи, у візерунок, як моя Бабуся. Руїна народжувала Свободу, а я прагнув прилинути до свого коріння, щоб обпертися.
Пізніше я вернувся в дідову хату. В обшарпаній хаті, в кутку, стояла скриня. На днищі в рушнику портрет Тараса і старенький зошит. Там Дідо записи лишив мені про те, хто Я, щоб Я не зник. «Прагнення до Свободи, синку, у Темні часи бережуть найсильніші. Ти такий, синку, вірю, що ти такий!.. Я взяв Тараса, зошит і вийшов з хати. Я знайшов.
…Пам’яті українських воїнів.
З вірою в їх Синів і Дочок…
